Зараз ми пригадуємо, що країна наша наївна і романтична багато в чому, бо ми жили в консервній банці. Ми не могли мати повне уявлення про себе в цьому світі. Коли ми вийшли в цей зовнішній світ, то на нас зразу ж накинулися як на свіжу жертву різноманітні шарлатани. Ви пригадуєте ці забиті ефіри, коли нас погружали в сон, чи банки Кашпіровського з Чумаком? Це щеплення летаргічності. Багато з людей з цього стану і не вийшли[1].
За відродження Батурина треба подякувати Ющенку, він ангажований українською історією. Те, що у нього не зовсім добре з втіленням цих знань у свою політичну практику, це вже інша історія. Але за Батурин так, спасибі. І за пам'ять жертв Голодомору, він теж до цього причетний, хоча почав це по правді, звичайно, Джеймс Мейс, якого треба згадувати не тільки в листопадові дні. Але ці дні теж, тому що ця вся тяглість історична позначена тим, що ми досі не можемо сформувати свою якісну систему управління державою. Зараз такий рубікон для нас настає, тим не менше, ми не повинні діяти гарячково. Всі, хто нам не любий, мають пам'ятати, що ми пам'ятаємо, але треба витримати, наша головна загроза все ж таки – це Москва. Путін має такі плани, щоб ми шарахнулися не в ту сторону і знову почали колотнечу. Цього ми не повинні допустити[1].
Люди хочуть простих і негайних рішень. Як зробити прості негайні рішення в ситуації, коли так все запущено? Запущено – це означає, що все це накопичувалося, можна сказати, з середини 90-х років. Люди, можливо, тоді не хотіли помічати з різних мотивів. Багато хто через інерцію мислення, не здатність сприймати світ реально, який був навколо нас. Це можна зрозуміти, тому що, коли вийшли з Радянського Союзу, реалії навколо нас не виглядали такими, як зараз. Тоді ми були романтичними, багато в чому наївними, довіряли західним союзникам безоглядно. Їхні рецепти й приписи сприймали як гіркі ліки, які треба. Тобто озброєння, ядерну зброю треба віддати, бо інакше нас не визнає світ. Зараз це все виглядає трошки інакше, тому що ми ціною великих втрат, великої крові, я думаю, приходимо більш до гіркого реалізму і дорослішання[1].
Невипадково зараз чеченський прем'єр в екзилі говорить про те, що Україна повинна бути дуже обережна, бо Росія має щодо неї сценарій Кадирова. Тому вони так наполягають на виборах негайно, тому було запущено те, що наш президент прострочений. Це ж вони постійно говорять про що? Про те, щоб ми, не маючи готової альтернативи, повелися на їхні плани. Так, ми всі незадоволені, ми всі хочемо[1].
Не змінилася система і нинішню владу обрали українці, які зневірилися в усіх і в усьому, але по факту це політичні онуки системи, яку заклав другий президент[1].
У нинішній ситуації ми розуміємо, що те, що у нас називають корупцією, це і корупція, але і не зовсім корупція. Це неправильний спосіб життя в державі, в управлінні державою, системою, яку склали, яку тепер доведеться просто частково демонтувати і частково, можливо, потім альтернативно замістити. Питання: ким замістити, як замістити, хто має бачення майбутнього, як це зробити, бо зараз ми маємо крім всього іншого гарячу фазу війни. Ворог настільки може бути добре оснащений знаннями про нашу внутрішню ситуацію, перш за все. Тоді, коли Путін напав, то він, звичайно, більше знав про нашу номенклатуру і знає, бо частина тих, кого ми вважали своїми, були їхніми[1].
Я думаю про те, що запит породжує пропозицію. Якщо ви кличете людей, які люблять будувати, прийдуть ті, хто люблять будувати. Якщо ви кличете тих, хто люблять красти, прийдуть ті, що люблять красти. Тут немає іншого варіанту. Схематозники не з'явилися одразу у владі. Я пам'ятаю перші уряди країни, вони ще були зовсім інші. Там були, можливо, те, що називалось «совки», але все одно було дуже багато людей, які хотіли мати державу. Українські дипломати там між собою могли говорити російською, але з росіянами англійською, тому що це був і вишкіл інший. Втрачати цей клас не можна було[1].
Я згадую такий приклад, коли ми постійно казали, що газета «День» – той маленький острів, який мріє стати материком, тому що я хотіла перенавчити країну мислити інакше, не йти за тими схемами, які нав'язувалися політичними технологами. Росія дуже швидко опанувала цю нову діяльність, а вже потім влила величезні кошти в інфраструктуру. Russia Today, як ви знаєте, це мільярдні витрати. Ми бачили, і, до речі, нам про це писали багато російських журналістів, які в себе в країні на той час вже не мали де працювати і працювали в газеті «День». Вони нам багато в чому теж підказували шляхи, на які не треба попастися. Тому що вони показували те, як Росія використати наш другий Майдан[1].
Якого ми ставлення тоді чекаємо від інших іноземців до себе? Якщо ми не здатні тримати каркас, тобто ми самі собі повинні дати параметри і сказати: «Ось ми будемо жити в країні так, як живуть пристойні люди». Як живе пристойна людина? Що це для неї означає? Жити за свої гроші, працювати, намагатися не позичати без зайвої потреби. Кредитування – це одне, а жити на чужі гроші – це постійно залежати від чужого бажання[1].
Я, наприклад, не вважала, що Деркач – наш. З самого початку не вважала, це було ж очевидно, тому що ми писали про це. І писали про це відкрито і відверто. І тоді журналістська спільнота за невеликими винятками не підтримувала газету «День» і не поширювала інформацію, яку ми давали. Це означає, що вони просто свідомо тримали наш народ в більшості своїй у незнанні[1].
Стаття у Вікіпедії
