Єгорушкіна Катерина Владиславівна

Катерина Єгорушкіна

Стаття у Вікіпедії

Катерина Владиславівна Єгорушкіна (нар. 30 жовтня 1984, м. Бровари) — українська письменниця, поетка, казкарка, психологиня. Практикує арттерапію. Членкиня Національної спілки письменників України (з 2012 року).

Цитати

Для мене цінно, коли книжка провокує питання, допомагає зблизитися дітям і дорослим, покращити розуміння. А потреба багаторазового прочитання для дошкільнят і молодших школярів – абсолютно нормальна, адже вони не просто йдуть за сюжетом, а засвоюють новий емоційний досвід.

Коли ми прожили цю історію до кінця і тривога сина зменшилася, я відчула, як же це красиво! Не вигадане, а реально прожите, створене уважністю, чуйністю, любов’ю і внутрішньою працею. Так, ніби якийсь вузлик напруги розв’язався і вивільнилося світло. Я почала нотувати, планувала цю історію зробити частиною більшої книжки, але згодом вирішила, що її варто видати окремо, адже багато сімей зараз переживають подібні досвіди, і діти потребують бути почутими і прийнятими. — Про книжку «У нас завівся невидимий тигр»

Мене дивувало, що в різних країнах різні народи мали подібні виклики і в різний спосіб із ними справлялися. Незначну тривогу викликало те, що деякі з цих способів були чарівними, тож я не могла покладатися на них в реальності. Однак реальність часом теж дивує: то чарівними збігами, то здібностями, які раптом відкриваються в людях у неочікуваний момент. Добре пам’ятаю, що я була спостережливою дитиною. Мені подобалося занурюватися в історії людей, які мене оточували, я намагалася зрозуміти мотиви і спрогнозувати наслідки різних вчинків. Коли мені виповнилося сім, я прийняла рішення, що стану письменницею. Відтоді не лише читання, а й писання допомагали мені справлятися зі складними почуттями.

Мені здається, кожна справді прожита історія має в собі певну енергію. Інколи історія дозволяє змінювати імена або ж ключові деталі. Інколи від таких змін енергія неначе витікає з історії і ти вже її не відчуваєш. Тому тигра я вирішила лишити тигром.

Пишу здебільшого інтуїтивно, вважаючи інтуїцію знанням глибшого рівня. Ймовірно, там переплелися і мої освіти, і все людське, пережите й відрефлексоване. Як на мене, важливо, щоб історії були чесними і чутливими до наших – таких різних! – травматичних досвідів. Щоб слова творили свіжі й об’ємні образи, зрозумілі і дітям, і дорослим – кожному на своєму рівні.

Підтримувати постійний емоційний контакт із дітьми буває нелегко. Батьки можуть почуватися виснаженими й розгубленими, самі потребують підтримки, не завжди уважні до емоційних потреб дітей і тим паче – їхніх фантазій. Однак дитяча уява дає важливі підказки. За невидимими друзями чи монстрами ми можемо побачити страхи, тривоги, незадоволені емоційні потреби, про які дитина не скаже в інший спосіб. Щоб була довіра, мені здається, найважливіше – прищепити дитині відчуття, що вона, її думки та її світ цінні. Що поряд є дорослі, які готові відкласти все, слухати і розуміти те, що за словами. Дивитися на дитину уважно, з любов’ю, а не мигцем поміж побутовими справами і перевіркою меседжів. Дорослі, готові включитися у гру, яка для дитини і є життям.

Поки я написала текст, художниця зробила ілюстрації і книга побачила світ, синові виповнилося шість. Фактично, ця історія, як і повномасштабне вторгнення, сталася пів життя тому, але він усе пам’ятав. Запитував, чому меблі на ілюстраціях розставлені не так, як у нашій реальній квартирі. Знає, що це книжка про нього і просить написати продовження. Мені здається, він звик, що стає героєм моїх книжок, адже перед тим був «Наш підліжковий космос», де оповідь побудована на реальних подіях, а роль оповідача грає мій син. Тоді ця книжка потрапила до ТОП-5 «Дитячої книги року ВВС», я озвучила кілька історій з неї для Українського радіо, і під час моїх відряджень надсилала дітям ці історії замість казок на ніч. Діти впізнавали себе і тішилися. — Про книжку «У нас завівся невидимий тигр»

Так склалося, що всі мої книжки після вторгнення – і ця, і дві інші, дорослі, які наразі готуються до друку – про дім. Про переживання втрати, про намагання відновити відчуття дому деінде, про спроби передати це відчуття дітям – щоб вони не почувалися бездомними. Вочевидь, у такий спосіб я намагаюся відрефлексувати болісну невідомість і створити зону контролю серед досвідів, які проживає моя сім’я і я особисто. У «Тигрику» герой спершу постійно набиває синці об гострі кути меблів – чужий дім здається ворожим до нього. Та поволі родина наповнює новий простір собою, а коли переносить одну зі своїх улюблених традицій у ці стіни – випікання млинцевих дивасиків – простір нарешті стає хоч і тимчасовим, але таки домом.

У дитинстві я так само намагалася впоратися зі страхами за допомогою уяви, але не мала розуміння, тож природно, що, ставши мамою, я прислухалася до сина. Гадаю, через таку підтримку формується добрий ґрунт для плекання довіри маленької людини до себе і своїх почуттів – це те, що моє покоління часто змушене було відновлювати у дорослому віці за допомогою психотерапії. Знецінити – завжди легко, але не чесно. Стати на бік дитини, як на мене, – це єдино правильне рішення.

У книжці війна не згадується, але насправді причиною нашого переїзду була саме вона. Синові було майже три, він відчував тривогу від раптових змін, проте не міг це вербалізувати або щось вдіяти. Перед вторгненням йому було спокійно й затишно у нашій квартирі під Києвом, а тепер ми в іншому місті, іншому будинку й невідомо коли повернемося. Відтак синова уява допомогла йому перетворити невидиму напругу на цілком реального звіра. Коли він заходив у туалетну кімнату, то кликав мене, щоб я прогнала тигра з унітаза. Коли ми переїхали в інше житло у тому ж місті, тигр з’явився на люстрі у спальні. Спершу я розгубилася, а потім зраділа, що син хоч так виявляє свої страхи і тривоги, а не капсулює їх у собі. Слухала його, допомагала, разом із ним вірила в тигра і проганяла звіра. — Про книжку «У нас завівся невидимий тигр»

Упродовж історії тигр зменшується разом із тим, як зменшується тривога хлопчика. На початку я мала ідею, щоб тигр випрозорювався і згодом – зовсім зник. Але порожнє місце у такому випадку може заповнитися іншою фантазією, тож я перевела тигра у реальний світ: він став іграшкою. — Про книжку «У нас завівся невидимий тигр»

Ця книжка безпечна для самостійного читання дитиною, адже в ній достатньо підтримки. І водночас – я хотіла б, аби цю книжку читали дорослі разом із дітьми, адже певні меседжі спрямовані саме на дорослих. Наприклад, у тексті є такі слова: «Коли ми зайшли в туалетну кімнату, його [тигра] не було. Але мама мені повірила і сказала завжди звертатися, коли мене щось хвилює чи лякає. Бо ми – сім’я і дбаємо одне про одного. Навіть коли йдеться про дрібнички, які комусь можуть здатися дурницями». Сім'я – це особливий світ, у якому цінують одне одного не за досягнення чи вдалі маскування, а просто за правом народження. Успіхи – це додатковий привід пишатися, але не вони мають бути в основі доброго ставлення. Тому для мене так важливо було підкреслити силу маленького світу, в якому ти можеш виявляти вразливості, – світу сім’ї. — Про книжку «У нас завівся невидимий тигр»

Школа – це вже простір соціальний, де дитина начебто не сама, але може почуватися геть самотньою у новому колективі. Тож після уроків наш герой ділиться своїми почуттями зі старшою сестричкою і вона розповідає, як колись перетворила власного монстрика на друга і тепер ділиться з ним своїми страхами й тривогами. — Про книжку «У нас завівся невидимий тигр»

Я закінчила навчання в аспірантурі на кафедрі психології та конфліктології Києво-Могилянської академії, написала дисертацію, пов’язану з арттерапією. Також багаторічний досвід роботи з різними дітьми і власна чутливість стали у пригоді. Якось один журналіст запитав мене, чому після аспірантури Могилянки я займаюся дитячою літературою. Мовляв, це несерйозно, не ваш рівень. Мені прикро, що навіть освічені люди часто не усвідомлюють, що писати на складні теми для дітей так, як роблю це я і низка моїх колег, вартує всіх освіт. Коли бачу прекрасних українських студентів і студенток, які зараз виходять на протести, розумію, що зерна, які ми посіяли 10-15 років тому, потрапили в добрий ґрунт.

Я помітила, що дорослі часом потребують додаткової підтримки, щоб розпочати розмову з дітьми на складну тему: як-от раптовий переїзд, різкі зміни у житті. Ця післямова – про тривожність і дитячу уяву. Про болісні розлами між «колись» і «тепер», у яких часом оселяються тигри. Про те, як звикнути до нового «тепер», наповнити собою незнайомий простір на різних рівнях: візуальному, звуковому, запаховому, тактильних відчуттів. Про право на дім попри невідомість.

Про створення книжки «І тоді наш будинок став кораблем. Історії про емоційний спадок війни»

У перший день вторгнення я сиділа на підлозі нашої квартири у Вишгороді і під гул російських гелікоптерів перечитувала прощальні листи коханого моєї бабусі, які він писав їй у перші дні Другої світової. Він ділився думками про молодість і кохання, які пожирає війна. Про потяги, які везуть у невідомість. Мені боліло від того, що історія повторюється, й авторитарні режими знову намагаються змінити усталені кордони, нехтуючи людськими долями. Я поклала ті листи у свою тривожну валізу, щоб згодом шукати в них відповіді та підтримку, й вирушила пішки до Києва. Того ж вечора в переповненому потязі я почала вести нотатки, щоб відрефлексувати пережите. Я бачила, як Друга світова вплинула на мою родину, зокрема бабусю, як заточила її на виживання, і тоді я замислилася: чи зможу обирати, як ця війна вплине на мене? Чи зможу я зі своїх досвідів зробити той спадок, який стане опорою моїм дітям, а не тягарем? Згодом із цих нотаток постав мій особистий щоденник, фрагменти якого я включила розділом наприкінці книжки.

Напередодні вторгнення я прочитала видання «Психологічна травма та шлях до видужання» Джудіт Герман, в якому акцентувалося на важливості проговорення болісних досвідів. У березні, коли я стояла в чергах для внутрішньо переміщених чи вигулювала дітей на майданчиках, люди ділилися зі мною своїми історіями. Емпатійне уважне слухання – те, що мені добре вдається. Я вважала це найменшим, що можу зробити для інших – слухати, бути свідком їхніх досвідів (і фізичних, і емоційних), давати простір для вибудовування історій. Деякі почуті мною свідчення були такими важливими, що мені стало шкода втрачати їх для історії, для колективної пам'яті. Тоді я почала записувати, а наприкінці травня поїхала деокупованими містами й селищами Київщини з диктофоном. З деякими свідками хотілося довших і глибших розмов, тож ми зустрічалися додатково, часом це було декілька зустрічей по кілька годин. Хтось готовий був поділитися лише одним-двома епізодами, які найбільше закарбувалися в пам'яті, як-от номер черги по хліб, записаний маркером на дитячій долоньці – 611.

Загалом за три роки я опитала кілька сотень свідків, розшифрувала й опрацювала кілька тисяч сторінок розмов із ними, щоб розділ за розділом постали тексти цієї книжки. Найсхідніша точка, де я записувала свідчення – це Харків. Найпівденніша – Одеса. Найпівнічніша – Семенівка на Чернігівщині, куди через постійні обстріли відмовляється їхати навіть Червоний хрест. Також були гуртожитки для біженців за кордоном, де я записала свідчення фактично з усіх регіонів України. Слухала цивільних і військових, вимушено переміщених і тих, хто лишився на лінії фронту, людей культури і звичайних (але надзвичайних!) фермерів, дорослих і дітей. Особливо дітей, і зокрема – підлітків. Осмислювала, перетворювала почуте на тексти. Щось зі свідчень потрапило до книжки, щось – ні, бо матеріалу було дуже багато. Для мене важило, щоб різні досвіди війни, які проживають українці, були почутими, адже у кожного і кожної за фасадами може бути те, що стане основою для солідарності й взаєморозуміння.

У книжки є дві назви: основна і підзаголовок. Основна – «І тоді наш будинок став кораблем» – цитата з однієї з історій. Вона про будинок, який мав ім’я, про захитування від обстрілів і невідомості, про те, як ім'я будинка змінюється разом із тими, хто дбає про нього в часи найбільших випробувань. Для мене ця метафора будинка-корабля стала об’єднавчою для всіх історій. Хтось втратив дім фізично, але розширив відчуття дому до всієї країни; хтось побудував омріяний будинок на Прикарпатті і вирушив захищати його на передову; у когось будинок вцілів, але людина вже не вважає його своїм домом через небезпеку або ж сліди проживання окупантів; хтось відновив свій дім і тепер відчуває себе його частиною… — Про назву книги

Читаючи історію за історією, ми можемо побачити Україну як спільний дім-корабель, який захитує на хвилях війни, можемо докласти зусиль до його зміцнення й відновлення, і зрештою відчути себе його частиною. Мої герої робили це кожен і кожна у свій спосіб: перейшли на українську мову, рятували людей і культурну спадщину, розбудовували спільноти, активно волонтерили… Діставали зі своїх родинних історій правду про Голодомор, репресії й злочини радянського режиму, проводили паралелі з сьогоденням, а разом із тим – відкривали шлях до зцілення для прийдешніх поколінь. Зрештою, вони примножували людяність там, де були, щоб цей корабель тримався. Я не хотіла забирати в читачів насолоду дійти до певних думок самостійно, тож у тексті книги багато всього поміж рядків. Дозволю собі тут сказати ще два слова: якір і коріння. Про це докладніше у післямові, але деякі свої міркування я навмисно не поглиблювала в тексті (лише у собі). Хочу, щоб читачі додали своїх вимірів. — Про назву книги

Оскільки основний заголовок книжки звучить метафорично й можна подумати, що це художня література, я вирішила додати підзаголовок: «Історії про емоційний спадок війни». Він постав тоді, коли рукопис був уже готовий, тож не я підлаштовувалася під новий підзаголовок, а він розкрив суть уже зробленої мною роботи. Як на мене, він добре вирізняє книгу з-поміж інших документальних видань, в яких переплетені художні репортажі, есеї та щоденникові записи. — Про підзаголовок

Чому саме «історії про емоційний спадок війни» У своїй передмові я зазначаю: «Кожна історія – це мандрівка не лише поміж фактів, які могли б бути доказами в суді проти агресора, а й мандрівка внутрішніми світами: почуттів, цінностей, особистих сенсів, завдяки яким моїм свідкам вдалося вижити і зберегти себе. Ці історії і болісні, і цілющі водночас. Вони окреслюють емоційний спадок війни, який об’єднує травмівні досвіди та способи впоратися з ними. Сучасні дослідження з психології та епігенетики простежують вплив таких потужних стресових факторів, як війна, на прийдешні покоління. Якщо замовчувати болісні досвіди, це лише ускладнює шлях до відновлення цілісності. Коли ми діємо під впливом особистих та міжпоколіннєвих травм, простір нашої свободи вужчає, привиди минулого знекровлюють мрії й часто ми змушені балансувати між тим, щоб не зрадити себе і не зранити іншого. Разом з моїми героями ми намагаємося зробити кроки до усвідомлення емоційного спадку цієї війни, щоб минуле раз у раз не вторгалося у майбутнє». — Про підзаголовок

Прочитавши рукопис, психологиня й письменниця Марія Фабрічева сказала: «Це значно глибше, ніж документальна проза. Це спроба зібрати докупи те, що розпалося під впливом війни. У роботі з травмою є важливе правило: досвід потребує імені, голосу та структури, бо те, що не названо і не інтегровано, повертається симптомом. Ця книга — акт інтеграції. Вона говорить про те, що відбувається з душею людини, коли у її дім уривається війна. Про травму, яка стирає межі звичного, і про людяність, здатну ці межі відновити. Це — не просто збірка історій, а жива мапа емоційного спадку, що передається далі — нам і нашим дітям. Тут звучать голоси тих, хто вижив, хто пам’ятає, і хто ще тільки шукає слова для свого досвіду. Це не просто розповіді, а робота з травмою, з історичними й особистими заборонами на відчуття, слова, безпеку. Те, що могло би залишитися тільки репортажем, набуває тут глибини наративної терапії». — Про підзаголовок

Одна із моїх мотивацій написати цю книжку – захистити майбутнє теперішніх дітей, дитинство яких сповнилося геть не дитячих досвідів. Тому на початку є слова: «Присвячую дітям війни. Нехай любов і пам’ять стануть вашими оберегами». Любов без пам'яті ризикує стати наївною і не спроможною себе захистити. А пам'ять без любові обернеться на життя-помсту і зрештою – порожнечу. На мою думку, саме поєднання любові й пам’яті може стати оберегом для прийдешніх поколінь. Тож навіть найболісніші історії у цій книжці урівноважуються любов’ю (до близьких і далеких, до рідної землі, до справи життя), котра дає сили для пам’ятання. — Про присвяту