Кобилянська Ольга Юліанівна

Матеріал з Вікіцитат

• Пустині дайте мені! Далекої, широкої пустині з пекучим сонцем... без гуку і життя - нехай я плачу. Там я не стріну нічиїх очей... Зарию обличчя в запеклу землю й буду її освіжувати своїми сльозами, доки вони стануть і затоплять жаль мій смертельний і мене. А сонце буде їх усе пити... жадібне сонце болю...
• Я ніколи не була духовно нижча за оточення, але завжди була самітна, ніхто мене не розумів, ніхто не любив, бо я для них була надто розумна і надто поважна, а коли я закохувалася у когось, він виявлявся боягузом, а мені таких не треба...
• Якщо я колись стану поганою і черствою, то дорікну Богові: навіщо він наділив мене гарячим серцем і прекрасною душею? Ніхто, жодна душа не відповіла ще взаємністю на мою любов...
• Доки мені Бог сил дасть і доки буду жити, буду робити... Наша доля працювати, тому що й відпочинок наш потім без кінця.
• А що має бджола з того, що мед збирає? А що має земля з того, що родить і нас годує? А що мають тато й мама з того, що мають нас і годують? Що, питаюся? Так уже Бог дав, і так мусить бути.
• Але Бог добрий, простить людям, хоч як вони його гнівають, хоч мордують одні одних, убивають, ошукують, присягають фальшиво, крадуть. Він все ще добрий для них.