Бойчук Богдан Миколайович

Матеріал з Вікіцитат
Богда́н Бойчу́к
Стаття у Вікіпедії

Богдан Миколайович Бойчук (11 жовтня 1927. с. Бертники Монастириського району Тернопільської області — 10 лютого 2017, Нью-Йорк) — український діаспорний поет-модерніст, прозаїк, перекладач та літературний критик.

Цитати[ред.]

  •  

Десь у 70-80-х роках поезія стала мені затісна і я вирішив взятися до прози. І, звичайно, не почав писати короткі речі, а хотів написати цілу трилогію, яка б охопила частину мого життя. Ну, трилогія мені звичайно не вийшла, бо я ще не був готовий[1].

  •  

Люблю інтелектуалізм в літературі. Колись улюбленим письменником був Томас Манн — людина універсальна.

  •  

Мені дуже подобається міні-роман «Прощання в Парижі» в легкому французькому стилі. Я в цій книжці затираю границі між поезією і прозою. І «Прощання в Парижі» було також моїм прощанням з прозою. Якось так раптово. Я вернувся до поезії[1].

  •  

Після того, що я пережив під час війни я почав ставити питання: чи Бог існує?; якщо існує, то як він міг таке дозволити? Що дійсно є призначенням людини? Це вічні питання, на які немає відповіді. Для нашої генерації старався дати відповідь екзистенціалізм. Жан-Поль Сартр просто казав, що Бога нема, людина немає ніякого призначення, немає ніякої сутності. Альбер Камю був більш поблажливий. Він казав, що те, що людина робить все таки має значення. І тим, що людина робить, творить сама себе, мені це дуже відповідало, бо я любив працювати, все життя щось робив, тобто творив сам себе і був дуже задоволений[1].

  •  

Скажу так: кожна нова генерація приходить, щоб творчо заперечити попередню. Природно, що члени Нью-Йоркської групи починали українську літературу від себе... Але наші «батьки»: Євген Маланюк, Василь Барка, Тодось Осьмачка, Вадим Лесич — були мудрими. Вони приходили на наші читання, зустрічалися з нами за келихом вина у ресторанчиках чи кав’ярнях, ми запрошували їх у гості додому і... так ми подружилися. Звичайно, те старше покоління мало свою поетику, а ми — свою. Але щоразу, коли я приходив до Маланюка, з яким жив по сусідству, той читав нові вірші і хотів знати, чи є ще в них вогонь, як він висловлювався. Отже, його цікавила думка Бойчука, хоч мою поезію він не сприймав всерйоз... А в Україні дійшло до надто гострого конфлікту, коли молоді письменники не розмовляють із старшими. Це ненормально[2]!

  •  

Шістдесятники були дуже популярні свого часу, бо акцентували політику. Нью-Йоркська група розвивалася без популярності, акцентуючи естетику. І ми виграли. Бо мій друг, славний американський поет Стенлі Кюніц, знав також Драча, перекладав його вірші. І весь час питав мене: «Ну як там Іван?». Коли я йому сказав: «Іван пішов у політику», він відповів тоді: «That is the end of his poetry» (Це кінець його поезії). І це правда. Треба стояти на творчих, а не політичних принципах[1].

  •  

Щойно після 2000-ого року я написав роман «Дві жінки Альберта». Я не був дуже задоволений тим романом, але я зрозумів прозу.
Я зрозумів композицію прози і вже знав що з прозою робити. Я маю кілька цікавих романів. Думаю, «Над сакральним озером» дуже добра річ[1].

  •  

Я не спішуся, бо нема куди спішитися. Вірш приходить — я записую, приходить із пам’яті чи з минулого — записую. Значить, ще маю ціль до смерті. А далі побачимо, як буде після смерті[1].

Цитати з віршів[ред.]

  • Але, можливо, це вже настання Судного дня:
    останній крок
    затихло в роті
    застигли жили на вапно
    очиці залила сліпота
    кричимо
    рятунку просимо дарма
    в його склепіннях занімілих
    озвалася одна земля
    одкривши діри[3]
  • Відкрий уста мої,
    щоб слова виходили
    повні і чисті,
    як сльози,
    обдихані духом
    Твоїм.

Щоб на галявині віддиху
Твого
зазвучали фіялково.

І заходили в душі
опущених,
наче надія на
Тебе[1].
( «Устні мої отверзеши», цикл «Молитви»)
  • вночі ґестапо пробивало пострілами темряву,
    дірявило її — і через діри затікав у мою кімнату
    плач жінок і дітей. Крізь мури пропихалися
    тремтячі руки і благали милосердя.
    Такі були три спроби охопити добу[1].
(«Любов у трьох часах»)
  • Десь суть була,
    осталися одгадки,
    десь дім стояв,
    та як його знайти?

[...]
Так:
десь дім стояв,
а може, не стояв;
була десь ціль,
а може, не було.
Я йшов кудись
і знав:
мій шлях — в нікуди;
я йшов і знав:
мій хід — життя[2].

(«Десь суть була...»)
  • Ішов ріллею.
    Срібна голова
    звисала між плечима.
    Обличчя
    боронами зрите,
    і борозни в ногах.

Ішов.
У жмені репаній
останній клаптик неба,
у серці
грудка чорнозему.
А сонце розливалося
під босими ногами
і пекло.

Упав хрестом.
Клаптик неба
виховзнув з руки.
Торкнув устами
лоно чорної землі
і почорнів[1].
(«Селянин»)
  • облипаєш залицяннями мужчин
    на сорок другій вулиці
    голими грудьми
    ковськими бердами
    набряклими вустами[1]...
(«Любов у трьох часах»)
  • помариш ще білолистям
    щоб виросло білими персам
    дівочі перса облистило
    щоби об пестило[1]...
(«Любов у трьох часах»)
  • Тут грілися мандрівки нашої шляхи,
    бо тіло гостем увійти хотіло,
    коли до заходу топився смолоскип; —
    незнаним гостем до твойого тіла.
(Мандрівка тіл // с. 67)
  • Я чекаю, поки
    стопляться під місяцем
    дахи
    на Bleecker Street
    і пам'ять набубнявіє
    від мітів.

[...]
Мури
тиснуть тих,
які кохаються
вночі,
розшарпані
гарячим саксофоном;

по коханні
хлопець кидає в горнятко серця
тридцять срібняків[4].

(«Вірші вибрані і передостанні»)

Про Богдана Бойчука[ред.]

  •  

Про подиву гідний обсяг його діяльності в літературному та театральному середовищах української еміграції свідчать видані ним журнали і редаговані книжки (чого варті хоч би підготовлена разом з Рубчаком антологія «Координати» (1969) або ж записані ним «Спомини» Йосипа Гірняка про «Березіль»!), але й не тільки вони. [...] А свідченням Бойчукових власних творчих шукань є кільканадцять книжок поезії, прози, драми.

  Марко Роберт Стех, 2006

Примітки[ред.]

Джерело[ред.]

  • Бойчук, Богдан. Вірші кохання й молитви: Поезії. — К.: Факт, 2002. — 102 с.